[[[Цей текст був написаний акурат в ніч перед переворотом в Габоні. Після перевороту він геть втратив актуальність. Втім, вирішив його опублікувати для кращого розуміння ситуації в цій африканській країні.]]]
Вибори в Габонській «династичній республіці» декретом від 4 грудня фактично перетворені на референдум про довіру чинному президенту Алі Бонго — представнику сімейства, яке править країною вже 56 років.
За новими правилами, які значно «спростили», з погляду влади, електоральний процес, виборцю доведеться голосувати в «єдиному» бюлетені за кандидатів у президенти та депутати парламенту від однієї й тієї ж партії. Таким чином, той, хто поставив галочку навпроти зображення кандидата в депутати від правлячої Габонської демократичної партії, зобов'язаний віддати свій голос і за кандидата в президенти, що балотується від неї. Що ж до незалежних кандидатів, то, дотримуючись правила «одна людина — один голос», виборець має визначатися: проголосувати за «незалежних» кандидатів і в легіслатуру, і на президентську посаду вже не вийде.
Незважаючи на скарги опозиції, яка прбачила у «єдиному бюлетені» обмеження у виборчому праві та порушення принципу поділу влади, конституційний суд не знайшов у нововведенні нічого підозрілого. Опозиції, яка лише за вісім днів до голосування визначилася з «єдиним» кандидатом, 69-річним професором економіки Альбером Ондо Осса, і не змогла затвердити партійні списки в жодному виборчому окрузі, доводиться вмовляти габонців голосувати за Ондо Осса, обіцяючи у разі його перемоги розпуск парламенту та нові вибори за старими правилами. Втім, надія на такий результат слабка.
Чи є демократичний процес самоціллю сам собою – питання риторичне. Габонський антрополог Жозеф Тонда часто називав Омара Бонго, що правив Габоном 42 роки, батька нинішнього глави держави Алі Бонго, інкарнацією парадигми постколоніальної влади в Африці. Серед іншого, він заклав основи того, що в Габоні називається «геополітикою» – влади, заснованої на арбітражі між елітними групами та безперервної кооптації освіченої еліти всіх етнорегіональних груп до лав правлячої Демократичної партії та структури виконавчої влади.
Саме так можна пояснити на перший погляд парадоксальне безперервне розширення її представництва в обох палатах, починаючи з відновлення багатопартійної системи в 1990 і верхньої палати – Сенату – у 1997. Так само як і слабкість розрізненої опозиції, представники якої час від часу то розривають відносини з владою з особистих амбіцій, то повертаються в президентську більшість заради високих державних постів та супутніх їм матеріальних та символічних привілеїв, а то й простої підтримки звичного рівня життя.
Приналежність Алі Бонго до етнічної меншини текі, як це не парадоксально, лише закріплює його особливий статус: така влада є свого роду гарантом безпеки для численних елітних угруповань етнічних меншин, стурбованих уявною загрозою від кланів фангів, які становлять до 40% населення та живуть в 5 з 9 провінцій країни.
Ціна, яку платить держава за марнотратство ресурсів на політичний патронаж і постійне продовження «республіканського пакту», а з ним і соціально-політичної стабільності, досить висока. 40% жителів багатої нафтою країни з одним із найвищих подушових ВВП в Африці проживає за межею бідності, а рівень безробіття серед молоді сягає 36%
01.09.2023
Немає коментарів:
Дописати коментар