ФІЛОСОФІЯ БУНТУ

 4 січня 1960 року трагічно загинув великий французький філософ Альбер Камю.

Одним з найбільш значних творів Альбера Камю є «Бунтуюча людина» – есе про бунт і людину. В ньому Камю досліджував анатомію бунту і дійшов до шокуючих висновків. Бунт проти абсурду природній, нормальний. Але революція – це насилля, що приводить до тиранії. Вона спрямована на придушення бунту людини проти абсурду. А значить, революція неприйнятна. Так Камю розійшовся з комуністами та екзистенціалістами. Він став гуманістом. «Я ненавиджу лише катів, – писав він. – Решта людей різні. Вони діють переважно через незнання. Не знають, що творять, тому частіше всього роблять зло. Проте вони не кати». Це була спроба просвітити інших.

«Бунтуюча людина» зіпсувала стосунки Камю з Сартром, хоча до цього вони понад10 років були нерозлучні. Завдяки цій дружбі, творчість Камю відносять до філософії екзистенціалізму, тоді як сам Камю писав: «У мене дуже мало точок перетину з модним ученням екзистенціалізму, висновки якого невірні».

Ще 1945 року, сп'янілі від перемоги, вони з Сартром полум'яно сперечалися, чи можливо поступитися своїм внутрішнім почуттям совісті заради спільного блага. Сартр стверджував: «Зробити революцію, не забруднивши рук, неможливо». Камю вважав, що «у виборі того, що може вас знеславити, випадкового немає». В «Бунтуючій людині» Камю посягнув на святе. Він піддав критиці комуністичну ідеологію.

Він разбирає в цім творі, до чого бунт веде. Так, він може вести до звільнення. Проте побочним эфектом є можливість появи Людино-Богів, Прометеїв, які потім заганяють людей до концтаборів. Скандал вийшов немислимий. Камю лаяли і ліві, і праві. Почалося скажене цькування філософа. «Юманіте» оголосила Камю «палієм війни». Сартр опублікував п'єсу «Диявол і господь Бог», яка закінчувалася словами: «Починається царство людини, і я в ньому буду катом і м'ясником». Сартр остаточно перейшов на бік ката. Тобто прямо назвав себе тим, кого Камю ненавидів. Подальші стосунки між ними були неможливі.

Восени 1957 року Альбер Камю був номінований на отримання Нобелівської премії в літературі, формулювання було таким: «за величезний вклад в літературу, який висвітив значення людської совісті». Камю був розгублений. Його «Бунтуючу людину» не лає тільки ледачий, його цькують та висміюють і комуністи і націоналісти. А тут престижна премія. Камю вважав себе недостойним такого визнання, і в якийсь момент навіть хотів відмовитися від премії, послати нобелівську промову поштою. Друзі переконали, аби він прочитав її особисто.

«Каждое поколение убеждено, что его назначение состоит в том, чтобы переделать мир. Мое уже знает, что ему этот мир не переделать. Но его задача еще величественнее. Она состоит в том, чтобы не дать этому миру погибнуть. Я слишком крепко привязан к галере нашего времени, чтобы не грести вместе с другими, даже если буду уверен, что галера провоняла селедкой, и в ней слишком много надсмотрщиков, и взят неверный курс».- сказав Камю у своїй промові. Виступ був зустрінутий оваціями.

На відміну від «бунтаря» Сартра та релігійних экзистенціалістів, таких як Ясперс, Камю розглядав як єдиний спосіб боротьби з абсурдом визнання його даності. У «Міфі про Сізіфа» Камю пише, що для розуміння причин, що змушують людину виконувати безсенсову роботу, необхідно уявити Сізіфа, що спускається з гори, яких знаходить задоволення в чіткому розумінні марності та безрезультатності власних зусилль. На думку Камю, практично таке відношення до життя реализується у перманентному бунті. Багато героїв Камю приходять до подібного стану душі під впливом обставин (загроза життю, смерть близьких, конфлікт з власною совістю), і їхні подальші долі суттєво відрізняються залежно від їхнього ставлення до цих ситуацій.

Найвищим втіленням абсурду, на думку Камю, є різноманітні спроби насильницького покращення суспільства — нацизм, фашизм, націоналізм, сталінізм і тому подібне. Будучи гуманістом і антиавторитарним соціалістом, він вважав, що боротьба з насиллям та несправедливістю «їхніми ж методами» можуть породити тільки ще більші насилля та несправедливість, проте, не визнаючи розуміння бунту, яке не визнає за ним позитивних аспектів, в есе «Бунтуюча людина» розглядає бунт как засіб солідарності з іншими людьми і філософію міри, яка визначає як згоду, так і незгоду з існуючими реаліями. Перефразовуючи картезіанську максиму в «я бунтую, відповідно, ми існуємо», Камю виділяє дві форми прояву бунтарства: перша виражена в революційній діяльності, друга ж, якій він надає яскраво виражену перевагу, полягає в творчості.

05.01.2025