ДАЙ-ДАН-ДАО-ДУ

– Дай-дан-дао-ду!

Зімкнутими рядами, тримаючи стрій, бійці рушили до прірви. Вони крокували в пустоту один за іншим, як стояли — шеренгами, повзводно, поротно, кай за каєм і дао за дао, разом з десятниками, сотниками, разом з гордовитими птахами токон на багрових древках. Вони зникали, і жоден з тих, хто йшов, не здригнувся, не притишив кроку. Лише автомати залишались там, де тільки що стояли люди — зброю потрібно берегти, вона ще знадобиться синам. І ще, змовляючись, залишились на місці командири, починаючи з кайченгів, тому що вони, навчені керувати і надихати, усвідомлювали свою цінність: адже недаремно ще дев'ять років тому, виступаючи на другому зльоті молодших десятників, Улюблений і Рідний чітко вказав: «Без командирів не вирішується жодна задача».

Не траплялось ще такого під небом Дархаю: історія творила себе сама, не дивлячись на Вождя, навіть не питаючи його думки. Проте кожен з тих, хто проходив повз Юх Джугая, встигав подивитися йому в очі з любов'ю і захватом. І що в порівнянні з цими прощальними поглядами була норовлива дурепа Історія! Адже навіть гірські вершини, які бачили вже все, здивовано завмерли і на мить розсунули туманну кісею, вражені небаченим видовищем.

Улюблений і Рідний стояв мовчки, намагаючись не пропустити жодного обличчя, відповісти на всі останні несказані слова — мабуть, у нього це виходило, і бійці, зникаючи за краєм урвища, посміхались…

Нагромадження тіл зростало шар за шаром. Урвища вже майже не було, коли в абсолютній тиші Ладжок майже загрозливо сказав:

– Дивись, Далекий Брат: ідеї квехва рухають гори!

– Далекий Брат, — поверх плеча Ладжока Юх Джугай невідриваючись дивився в очі Андрію, і погляд його палав темним вогнем, — немає більше перешкод перед Армією Свободи. Попереду Барал-Гур. Зволікання смерті подібно.

Ні слова більше не вимовив він, проте Андрій зрозумів.

І здригнувся.

Прешколи дійсно не було. Якою б великою не була міфічна міць Хото-Арджанга, сила його заклять не змогла встояти проти віри і волі людей, и жертовність людини перевершила чари древніх заклять…

Бійці вже не зникали за краєм, вони просто вкладалися — без будь якої метушні, діловито і грунтовно вибираючи місця, хто вгору обличчям, хто вниз. Час від часу то один, то інший з лежачих у верхньому шарі ледь підіймався і здавлено викрикував:

– Дай-дан-дао-ду!

Андрій протер очі, проте страшний міраж не розвіювася: живий міст натужно кректав і ворушився.

Око Улюбленого і Рідного нервово здригнулось.

– Швидше вперед!

Андрій на секунду уявив, як повітряна подушка «Т-340» закрутить і перетворить в безформене місиво цих крекчучих, зітхаючих, прагнучих зручніше влаштуватися людей, і ледь стримав нудоту. Йому стало страшно. Він намагався щось сказати, але Вождь вже не слухав, він йшов до людей — туди, до краю колишнього урвища…

11.10.2025