Читаючи класичну працю історика Ернста Нольте «Фашизм у його епосі», неможливо не помітити, наскільки ж різними за вдачею людьми були Гітлер і Муссоліні.
Гітлер, якщо вірити Нольте (це підтверджує і Себастьян Хафнер), був унікальний у «застиглості» та «незмінності» свого світогляду, який, здається, ніяк не розвивався і не трансформувався. Як доказ, Нольте переказує зміст першого та останнього політичних документів за авторством Гітлера. Перший – це рапорт, поданий дрібним стукачем та пропагандистом, який працював на рейхсвер, своєму начальству у вересні 1919 р. Другий – «Політичний заповіт», продиктований фюрером 29 квітня 1945 р. у берлінському бункері. Якщо коротко, то зміст обох документів, рзоділених 25-ма роками, по суті однаково – «в усіх проблемах винні євреї». Гітлер почав свій політичний шлях як зоологічний расовий антисеміт, таким він його і закінчив.
Інша річ Муссоліні. За 45 років політичної активності його кидало з боку в бік, причому, згідно з інтерпретацією Нольте, ці метання багато в чому пояснювалися не якимись політичними переконаннями, а гіпертрофованою жагою конфліктів та боротьби.
Відомо, що до 1914 р. він був одним з лідерів Італійської соціалістичної партії, головним редактором її друкованого органу «Avanti!». Муссоліні був лідером радикального крила партії. У 1912 р. він відіграв вирішальну роль у зриві угоди між «помірними» соціалістами та ліберальним урядом. Якби цю угоду втілили в життя, італійські соціалісти увійшли б в уряд і тим самим знизили напруження класової боротьби. Муссоліні, як прихильник радикального марксизму, зірвав цю альтернативу і пізніше, будучи вже фашистом, хвалився, ніби саме він тим самим винайшов «комунізм» як радикальну соціалістичну течію.
У 1914 р. почалася війна і Муссоліні поховав свою соціалістичну кар'єру. Італійські соціалісти вважали за краще залишитися пацифістами, тоді як головному редактору «Avanti!» хотілося драйву та війни.
У 1919 р. у розпал «Червоного дволіття» Муссоліні створив «Союз боротьби», ідеологія якого була дивною сумішшю республіканських, соціалістичних і антикомуністичних націоналістичних гасел. За кілька років за підтримки великого капіталу фашисти жорстоким терором змогли здолати «червоних».
У 1921 р. Муссоліні спробував «утихомирити» своїх радикалів і оголосив, що фашисти припиняють терористичну діяльність і вбудовуються в ліберальний парламентський режим. У «Союзі» зчинилася буря, і протягом кількох місяців було незрозуміло, чи не повториться історія відходу вождя з радикальної партії вдруге. Але «боєць» у Муссоліні знову переміг. Він примирився з «турбофашистами» та погодився на продовження терору.
Згодом під час «консолідації влади» з 1922 до 1926 р.р. Муссоліні ще неодноразово опинявся перед альтернативою – зберегти хоча б частину ліберальних інститутів чи радикально перебудувати всю політичну систему. Якщо вірити Нольте, дуче не мав на початку плану створення однопартійної тоталітарної диктатури, але тиск «турбофашистів» і сам характер Муссоліні призвели саме до цього.
Союз з Гітлером теж можна спробувати пояснити у цій «психологічній» парадигмі. Бажання колоніальних захоплень відвернуло Муссоліні від старих союзників – Великої Британії та Франції – у бік Німеччини. «Кинувши» Гітлера у вересні 1939 року, Муссоліні все ж таки не втримався і вирішив вписатися в момент розгрому Франції в червні 1940 року, побажавши хоча б наприкінці війни взяти участь у конфлікті. Це стало його фатальною помилкою.
У першій половині 1943 р. його переконували відійти від Гітлера, очолити «Латинську Вісь» з союзників Німеччини і укласти сепаратний мир і'з західними Союзниками. Муссоліні відповів, що вірить, що Німеччина утримає фронт, і залишився в одному окопі з Гітлером.
У результаті цей дуже неспокійний і буйний характер привів свого носія до логічного кінця біля розстрільної стіни 28 квітня 1945 року.
29.04.2023
Немає коментарів:
Дописати коментар