Для українського суспільства у повоєнний час ключовою проблемою стане подолання інерції архаїчного націоналізму ХІХ століття.
Для нашої країни такий націоналізм - це хибний шлях. Україна історично - це простір для багатьох культур, багатьох мов і багатьох релігій. Державною мовою, безумовно, має бути українська мова. Але це не має збіднювати і уніфікувати ту "квітучу складність" культур, що історично у нас склалася.
Мають бути різні історії, різні інтерпретації минулого, має бути більше свободи а обговоренні суспільно важливих питань. Бо ми стикаємося з парадоксом - з одного боку, ми ведемо війну за свободу, а з іншого, відбувається певне обмеження свободи громадян на вільний обмін думками і поглядами. Ми не дозволяємо іншим думати по іншому. Ми вимагаємо від іншого, аби він говорив, думав і читав те, що здається "правильним" для нас.
Для мене це симптоми сповзання до репресивного, авторитарного суспільства. В умовах війни це було передбачувано, хоча я не очікував, що все це буде відбуватися так швидко і так жорстко. Це, на мою думку, прояви людської інертності, замкненості, відсутності open mind, небажання зрозуміти іншого.
Це все може створити значні проблеми для громадянського суспільства та розбудови демократії в Україні. І з цими питаннями треба працювати вже зараз, аби потім не стало непоправно пізно.
12.05.2025
Немає коментарів:
Дописати коментар