Іспанська «контрольована демократизація» мала двох головних дійових осіб – короля Хуан Карлоса I та його прем'єр-міністр Адольфо Суареса.
Суарес – архетиповий провінційний партійний кар'єрист. Громадянську війну він застав у дитячому віці – коли переміг Франко, йому було 6 років. Вступивши до єдиної легальної партії – «Іспанської Фаланги» – Суарес зробив успішну партійну кар'єру. Керував державним телебаченням, а згодом став фалангістським генсеком. Ще до смерті диктатора, будучи зручною і ввічливою людиною, Суарес потоваришував зі спадкоємцем - принцем Хуаном Карлосом.
Більшості було зрозуміло, що після смерті Франко в Іспанії відбудуться якісь зміни. Але що це будуть за реформи і хто саме їх проведе – було неясно. За образ майбутнього боролися різні фракції режиму, а на чолі з них стояли визнані політики – міністри зі стажем, шановні «системні консерватори» або «системні ліберали», які десятиліттями обмірковували та опрацьовували плани майбутніх реформ. Консолідувалась і опозиція – комуністи та соціалісти вже фактично контролювали іспанські профспілки та університети, готуючись до масових страйків та реваншу за поразку Другої республіки.
Але у липні 1976 р король. Хуан Карлос призначив Суареса – 43-річного фалангіста – на посаду прем'єра з мандатом перетворити авторитарну Іспанію на ліберальну парламентську монархію. В результаті мало кому відомий кар'єрист, всім зобов'язаний тоталітарної партії, нічого не ламаючи і суворо дотримуючись букви закону, провів успішну демократизацію країни. У цьому його, мабуть, варто порівняти з Горбачовим чи південноафриканським президентом Фредеріком де Клерком, які теж, будучи вихідцями з тоталітарних систем, демонтували їх, спираючись на закони та інститути цих самих систем.
Ключовий закон «Про політичну реформу» схвалили франкістські кортеси – корпоративістський «парламент» диктатури – у листопаді 1976 р. Суаресу вдалося переконати авторитарну політичну еліту, що реформа не означає кінця їхньої влади – зміняться лише «правила гри». У грудні реформу підтримали на референдумі – за 78% явки «за» проголосували 97%.
Почалася легалізація партій. Навіть комуністи на чолі з Сантьяго Каррільо – ветераном оборони Мадрида (і одним із відповідальних за «Червоний терор») – пішли на угоду з генсеком фашистської партії: легалізація в обмін на відмову від насильства, визнання монархії, ринкової економіки та державних «національних» символів (За які республіканці вбивали 40 років тому).
Суарес розпустив фашистську Фалангу, а на її місці створив безідейну номенклатурну центристську партію, яка виграла перші та другі вільні вибори у червні 1977 та у березні 1979 р.р. Комуністи, якими лякали усі 40 років диктатури, на перших та других вільних виборах набрали близько 10%, а потім зійшли з історичної сцени. Піком успіхів неіронічних фанатів Франко стали 2% голосів у 1979 р. та 1 депутат у парламенті. Після цього турбофранкісти десятиліттями бовталися в районі десятих часток відсотка.
Закінченням транзитного періоду вважаються треті вільні вибори у жовтні 1982 р., на яких перемогла опозиційна Соціалістична партія. Після перемоги вона не скасувала ні монархію, ні національний прапор, не люструвала і не притягнула колишніх фашистів до відповідальності. Хоча центристська партія Суареса в результаті розвалилася, колишні номенклатурники та пасивні прихильники диктатури спокійно перейшли до правоцентристської Народної партії, яка досі залишається одним із двох стовпів двополюсної іспанської партійної системи.
Нова радикалізація іспанської політики припала на 2010-ті роки. Знову голову підняли вкрай ліві (Podemos) та вкрай праві (Vox). Знову стали актуальними розмови про республіку та «деколонізацію» Іспанії. Франко винесли з мавзолею. Але ці "прокляті питання" актуалізувалися не в момент «договірної демократизації», коли вони реально могли рознести країну, а лише через 40 років, коли вони вже втратили свою гостроту.
Далі буде...
21.06.2023
Немає коментарів:
Дописати коментар